Ті кілька днів, що залишилися до виборів Президента України - найбільш хвилюючі дні і навіть години для самих кандидатів та їх штабів. Проте, в одних штабах відчувається значна робоча напруга, в других - ажіотаж, в інших - знесилення. Усі в роботі. Усі стверджують, що лише їх кандидат має всі можливості стати Президентом України. Ми в це не віримо. А, чи вірять вони самі у це?

Дуже добре відчувається, що ці президентські вибори суттєво вирізняються від усіх попередніх виборів, як президентських, так парламентських. Проте, нажаль, розуміння цього більшістю передвиборчих штабів кандидатів та самими кандидатами прийшло надто пізно.

Вирізняється ж ця кампанія, перш за все, тією особливою напруженністю навколо виборів, яка створена передвиборчими штабами кандидата №1. Команди діючого добре продемонстрували усім опонентам, що таке потужний маховик державного апарату, коли є “скрита”, але повна узурпація всієї влади в країні однією дієвою особою передвиборчих перегонів.

Вирізняється ця кампанія розмахом фінансових коштів, що націлені на пропаганду неіснуючих досягнень і витрачаються на неймовірну кількість фальсифікацій і компрометуючих матеріалів, що з’являються проти тих, кого передвиборчі штаби кандидата №1 визнають за головних суперників.

Свої головні “удари” президентська команда спочатку спрямувала проти Олександра Мороза, вважаючи його головним суперником нинідіючого президента. Відчутно сплутав плани президентських штабів і Олександр Ткаченко своєю несподіваною появою на старті передвиборчих перегонів. Потім, значно додала клопоту поява “канівської четвірки”. “Канівській четвірці” своїм об’єднанням вдалося не тільки прорвати інформаційну блокаду. Саме її створення спричинило суттєві проблеми у передвиборчих планах претендента №1, і як наслідок, його передвиборчі штаби були вимушені повністю зосередитися на “четвірці”.

Проте план проведення передвиборчої кампанії пропрезидентські сили не змінюють. Так з появою “канівської четвірки” під єдиний “приціл” окрім Олександра Мороза, береться Євген Марчук та Олександр Ткаченко. Водночас лише час від часу висмикують задля створення образу Леоніда Даниловича як кандидата-демократа, що нібито протистоїть “червоній загрозі”, яку уособлюють головні рейтингові кандидати - Наталія Вітренко і Петро Симоненко. При цьому президентські штаби “забули” за інших конкуренів у передвиборчих перегонах. Вони з таким захопленням обливають брудом “канівську четвірку”, що не бачуть нічого навкруги. Отже, створена дуже цікава ситуація.

Важко визначити яка глибина прорахунків передвиборчих штабів Олександра Мороза, Євгена Марчука чи Олександра Ткаченка у тому, що вони не змогли запобігти появі такої кількості фальшивок та добре організованих провокацій, що вони не змогли передбачити й заподіяти превентивні кроки проти компрометуючих їх дій президентських передвиборчих команд. Одним словом недооцінили нинідіючого президента та його оточення в прагненні за будь-яких умов не віддавати влади. Як і недооцінив “канівську четвірку” Леонід Данилович, яка, постійно інтригуючи через засоби масової інформації виборців, виконала свою основну мету - розірвала інформаційну блокаду і не надала можливості владній машині “розчавити” кожного з четвіки поодинці.

На фоні активного політичного протистояння “канівської четвірки” і нинідіючого, добре видно слабкість, непідготовленість і, саме головне, непередбачливість штабів тих кандидатів, яких президентські штаби визначили як аутсайдерів. Проте, ці штаби зробили помилку - самі собі призначили роль аутсайдерів. Ці кандидати та їх штаби, виходячі на передвиборчі перегони, зрозуміло, ставили перед собою цілком конкретну мету. Проте, не передбачили головного: перемогу можна одержати саме через свою політичну молодість і свою політичну маловідомість до цього. Треба було лише зрозуміти, що хвиля бурхливих подій довкола бійки головних претендентів сама винесе їх на фініш переможцем. Для цього лише треба було сповістити про свою появу нетрадиційними і незаангажованими методами, саме сповісти усіх про свою появу, привернути до себе увагу, затвердити в умах виборців свою політичну волю, свою спроможність зламати існуючу владну систему і вивести країну з економічного занепаду.

Незрозуміло, що перешкодило виникненню такої ідеї, адже попередній досвід був. Достатньо згадати несподівану появу у фаворитах виборів до Верховної Ради дев’яноста восьмого року Партії Зелених України, яка використала політичну невизначенність більшості електорату, запропонувавши просте і всім зрозуміле ствердження: “Політики займаються демагогією ...”.

Проте, ці ж “зелені” цього року, висунувши свого кандидата на президентських виборах, вже не змогли запропонувати щось неординарне. Не змогли - бо не збиралися всерйоз займатися виборами.

Тоді чого взагалі прагнуть кандидати? На що розраховують їх штаби? Що ставлять за мету?.. Може, зрозумівши це, можна передбачити і результати виборів?

Нинідіючий. Зрозуміло, владу віддавати ні за що не збирається. Він та його оточення добре розуміють, що із втратою влади, вони можуть позбутися не тільки здобутого усіма праведними і неправедними путями, а і свободи взагалі.

“Рейтингова” Наталія Вітренко, добре розуміючи кому треба дякувати за відповідний рейтинг, водночас, мабуть, все ж покладається на знаний “авось”, при цьому не забуваючи, що чим більше голосів у лівих відбере, і, в першу чергу, у Мороза, тим на більшу подяку нинідіючого може розраховувати. А якщо виграє хтось інший (мається наувазі О.Мороз), то, як кажуть “не дай господь”. От таким чином позиція пані Вітренко і стає зрозумілою.

Другий, не менш “рейтинговий” Петро Миколайович, чи то у кут кимось чи чимось загнаний, чи то до кінця ситуацію не зрозумівший, грає теж під нинідіючого. Дуже важко уявити, як себе поведе Петро Симоненко напередодні виборів: за вілінням здорового глузду, чи якось інше. Проте, відомо, що чимала більшість комуністів тяжіє підтримати нікого іншого, як Олександра Мороза. А у такому разі, чи не призведе не належна позиція Петра Миколайовича до позбавлення його посади головного комуніста.

Геннадій Удовенко, що був вимушений вступити у передвиборчі перегони для утвердження позицій Руху, які він розгубив останнім часом, звісно, всерйоз можливість своєї перемоги не вбачає. Однак, добре видно, що у перипетіях передвиборчих перегонів він здобув другу молодість. З цього можна зробити висновок, що своє завдання Руху він виконає.

На перший погляд дуже цікавим є, як би кажучи несподіване об’єднання у передвиборчій кампанії інтересів Руху та Партії “Реформи і Порядок”. Проте, на наш погляд, тут кожен вирішує свої проблеми: Рух - фінансові, “Реформи і Порядок” - заручається підтримкою великого електоратного рухівського поля у майбутніх президентських виборах, хіба що під Терьохіна.

При цьому позиція, як кандидата від другої половини Руху і теперешнього аутсайдера Юрія Костенка, так і “вічного будівника партій” Василя Онопенка бажає кращого. Як одному так і іншому, хоча і з різних причин, не вдалося здобути ті необхідні основи для подальшої політичної розбудови себе особисто та очолюваних ними партій. Причиною тому виявилися насамперед особисті якості кожного з них. Так, знаходячись у стадії очікування попиту на себе зі сторони більш потужних кандидатів, що пізніше створили “канівську четвірку”, вони, мабуть, переоцінили свою вагомість, чим і здобули “білет в один кінець”. До того ж, образившись на невизнання себе у якості потужних політичних діячів, вони створили свій особистий блок на двох, все ще покладаючись на затребування. Проте виникнення цього блоку і політично безпідставного і безпідставного з причин амбіціозності кожного з лідерів, існування якого є просто протиприродним, ще раз підтвердило зроблений нами попередній висновок.

Позиція Віталія Кононова, що розглядав можливість приєднатися до коаліції Костенко-Онопенко, нажаль, теж не краща, ніж дуету. Однак на відміну від них, Віталій Кононов вирішує, на наш погляд, лише одне і головне для нього питання - збереження партії через своє головування в ній. Про це свідчать внутрішні розбрати в нутрі “зелених”.

Не є особливою ситуація з Володимиром Олійником. Маючи багатий партійний досвід часів Радянського Союзу, він просувається до влади добре відомими до цього з часів партократії методами. Нажаль, він виявився нездатним виступити якоюсь мало-мальською силою, хоч і опозиційною. Тому і примкнув він до “канівською четвірки”. А шкода, тому що міг би виступити тією особливою силою, що створила б справжню опозицію нинідіючому президентові. Однак, чи не мріє Володимир Миколайович зараз “розкрутитися” і водночас “застовбити” собі місце у наступних президентських виборах.

Сам Євген Кириллович зробив добре проміркований і прорахований хід маючи ціллю, по-перше, від добре розуміє можливості своєї перемоги у виборах, по-друге, через президентські вибори створити потужну правоцентриську політичну силу. Виступаючи виразним лідером і маючи значучі організаційні якості, декого “потіснивши”, декого під себе “підмявши”, він зайняв особисте місце в політичному розкладі сил, чим поклав початок кінця формування правих сил на Україні.

Олександр Ткаченко опинився серед претендентів на президентство, скоріше усього, з тактичних міркувань “лівоцентриського табору” задля того, щоб відтягнути до себе частину “ударів” пропрезидентських сил, чим послабити тиск на Олександра Мороза і надати можливість йому розгорнути особисту президентську кампанію. Всіх хвилювало - чи не захоче через амбіційність і азарт гри Олександр Миколайович продовжити свою участь в президентських перегонах. Проте, останні події по висуненню єдиного кандидата від “канівської четвірки” спростували таку думку.

Олександр Олександрович є самим реальним кандидатом у Президенти України, і тільки він вирішує єдину задачу у президентській кампанії - перемогу. Тому основний тиск, основну кількість фальсіфікацій і брудних передвиборчих технологій приходиться на нього.

Можно сказати, що майже уникнули будь-якого тиску Микола Габер і Олександр Базилюк. Проте, це сповна зрозуміло, з погляду на особисті причини їх висунення. Вирішуючи питання своєї політичної “розкрутки” заради самої “розкрутки”, вони тим самим продемонстрували, що у передвиборчих перегонах вони люди випадкові і без політичного майбутнього.

Цікаво виглядає передвиборча програма та й сама поява “людини від бізнесу” Олександра Ржавського. Проголосивши об’єднуючу ідею “єдиної родини”, він, скоріше інтуїтивно, спробував знайти ту “родзинку” , що дала б можливість вести повноцінну передвиборчу кампанію, ніби особливо не торкаючись інтересів інших кандидатів, не роблячи різких політичних заяв, у вирії політичних подій ніби не приймаючи участі, що надала б можливості дочекатися тієї хвилі, яка б винесла до політичних висот. Проте, на наш погляд, його розрахунок помилковий з причин того, що така ідея дуже передчасна і не відповідає проблемам сьогодення.

Головна проблема сучасної України - це пошук шляхів виходу країни з економічної кризи, захист від пануючого беззаконня в країні, правовий і соціальний захист кожного громадянина. В назві Партія захистників Вітчизни безпосередньо концентрується відповідна суспільна потреба, програма партії декларує головну мету - захист держави і її громадян. Юрій Кармазін, як голова партії, як голова Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності і боротьби з організованою злочинністю та корупцією, уособлює собою особистість захисника.

Юрій Кармазін мав би стати одним з головних претендентів на найвищу посаду в державі. Проте, нажаль, відсутність добре організованої і спланованої кампанії щодо широкого поширення інформації про свого кандидата його передвиборчим штабом, явна недостатність у формуванні іміджу претендента, не тільки як носія відповідних їдей і досягнень, а саме здібного впровадити їх у життя за будь-яких перешкод. Це вказує, скоріш за все, на відсутність відповідних ресурсів передвиборчого штабу, і, напевне, не дасть можливості Юрію Анатолійовичу посісти відповідне місце у президентських перегонах. Однак, поява серед кандидатів у Президенти України такої особистості дає всі підстави стверджувати про вихід на політичну арену політиків нової генерації.